Летів на світло, магією скутий,
Ти грівся і радів, що знов живий.
Аж раптом: зникло світло й магія потускла, -
Навколо тиша… І без зорів безпросвітна ніч...
І знову вихід ти шукаєш звідти,
Щораз картаєш: я не все зробив,
Проте ніхто й ніколи не пояснить,
Чому і що зі світлом трапилось умить.
Його беріг ти й усім серцем вірив,
Що в цей раз досягнеш кінця мети,
Але для світла нам потрібна свічка,
Що огорнута захистом «двойним»...
Адже для тих промінчиків яскравих
Потрібні іскри, що невпинно падають з сердець,
І не від того, що їм стукотіння ломить стінки, -
Від радощей, що хтось «стучить» для них весь день.
Ну а вночі вони, немов у ліжку -
Лягають в постіль чисту й запашну,
І інше серце обійме їх дуже близько,
Прошепчить: я тут вже й… я тебе люблю...
Прокинувся від того сновидіння...
Та де ж там — в лісі я стою,
Навколо тиша — мертва і невтішна...
Куди піду? Як я тут щось бодай знайду?...
Присівши на те місце, де прокинувся раніше,
Поринув знову в світ свій з хаосу думок,
І розумієш: я живий, я все ще рівно дишу,
Згуртуюсь… І в дорогу зрання підведусь.
Куди дійду — того ніхто не може знати,
Не скаже також, що я знову оступлюсь,
Але я вірю, що поки я хочу жити
До свого світла я всерівно доберусь!